Матч, який збірної Росії чекає сьогодні провести у Словаччині, вже назвали подією року. А з урахуванням того, що від нього багато в чому залежать підсумки відбіркового циклу, він цілком може бути названий головним і в масштабі двох років. Хоча навіть і такий статус здається не цілком достатнім, щоб вичерпно визначити його значення.
Вчить або не вчить?
Слід визнати, що 0:4 у зустрічі Словаччини та Вірменії трапилися дуже недоречно. Так, поразка конкурента дало збірної Росії несподівану турнірну фору. Але як би не вийшла вона нам боком. Приводи для душевної смути є. По-перше, ніхто не відміняв футбольний закон «Погана гра перед хорошою». По-друге, бажання реабілітуватися – потужне спонукання, що збагатить і без того строкатий букет словацьких стимулів. По-третє, і, мабуть, по-головних, такий результат не може не вплинути на ставлення до суперника гравців збірної Росії. Як не переконуй себе, як не накручуй, як не воскрешав у пам’яті особистий сумний досвід, ці 0:4 все одно розхолоджують, хоча б на рівні підсвідомості. З точки зору мотивації для росіян було б значно краще, якби з таким рахунком перемогли словаки. Тоді про недооцінку, нехай навіть сліпий і інтуїтивної, не могло б бути й мови.
Напевно, знову згадувати Марібор – вже поганий тон. Але від одного спогади зараз все ж втриматися важко. Коли всі емоції вже охололи, футболісти збірної Росії стверджували, що ніякої недооцінки з їхнього боку не було, що вони поставилися до суперника з належною повагою. Просто на полі з’ясувалося, що вони вийшли грати в футбол, а суперник – помирати. Для словенців це був не матч, нехай навіть і важливий, а подія на межі життя і смерті. І ось до такого повороту наші гравці виявилися не готові. Недооцінили вони не суперника – значимість матчу.
Є підозра, що і словаки сьогодні вийдуть на поле не тільки заради трьох очок у таблиці. Настрій їх напевно буде позамежним, і як би наші майстри знову не догодили халепу зі своїм бажанням просто зіграти у футбол. Звичайно, можна вірити в те, що вони не забули урок дворічної давності, можна сподіватися, що історія вчить. Але спокушатися не дозволяє іншій, розгорнутий варіант цієї розхожою фрази: історія вчить лише тому, що нічому не вчить.
Добра чи погана?
Навряд чи в умовах жорсткої футбольної конкретики футболісти розташовані мислити категоріями масштабними і абстрактними, але на рівні відчуттів винятковість моменту здатні уловити цілком. Йдеться про те, що збірна Росії у своїй нинішній редакції зараз по суті закінчується. Євро-2012 – останній турнір, для якого може згодитися ця версія національної команди. У рік наступного великого змагання, чемпіонату світу-2014, наймолодшому з сьогоднішніх польових гравців Ігорю Денисову буде вже 30 років. Юрію Жиркову – 31, Олександру Анюкова, Олександру Кержакову, Олексію та Василю Березуцьким – 32, Андрію Аршавіну, Роману Широкову і Роману Павлюченко – 33, Сергій Ігнашевич – 35, Ігоря Семшова – 36, Костянтину Зирянову – 37. Дай бог всім їм здоров’я та натхнення на довгу футбольну службу, але зрозуміло, що через три роки збірна вже буде іншою.
Тобто, нинішня команда, формулюючи образно, стоїть на порозі історії, і від матчу в Жиліні багато в чому залежить, в зал слави який, доброї чи поганої, вона згодом потрапить. Зараз футбольна Кліо в нерішучості. На одній чаші бронза Євро-2008 і Голландія, на іншій провал відбіркової кампанії до ЧС-2010 і Словенія. Поточний турнір качне кудись чашу незримих ваг і визначить місце команди в народній пам’яті. А про те, наскільки ця пам’ять буває сувора і вибіркова, може в подробицях розповісти, наприклад, Олександр Філімонов, поруч з ім’ям якого з сотень проведених ним матчів до цих пір згадують тільки один.
Виносити збірної остаточні оцінки нинішньої осені дуже не хочеться. Краще б почекати до наступного літа. Щоб потрапити у фінальний турнір чемпіонату Європи, ігрового ресурсу цієї команди достатньо. Незрозуміло поки що, чи достатньо вольового, професійного, ментального. Нехай Жиліна дасть позитивну відповідь.