Захисник казанського «Ак Барса» Вадим Хомицький в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту Sportclub Динарі Кафіскіной розповів про хитрощі Володимира Крикунова і про те, чому йому та його дружині Марії Бутирської доводиться жити на два міста.
— Сезон для мене почався жахливо, – зазначив Хомицький. – У першому ж офіційному матчі отримав травму після зіткнення із захисником ризького «Динамо» Крістап Сотніексом. Він за мною не встигав, виставив ногу, потрапив мені в коліно – лопнув меніск. Спочатку тренувався індивідуально, тепер в основній групі. Колектив хороший, а це головне. З деякими хлопцями грав раніше. Хоча з захисником Євгеном Медведєвим, з якими Крикунов поставив мене в одну пару, ніде раніше не стикалися. Звикаємо один до одного потихеньку.
— Втягнутися в гру, напевно, буде непросто? Враховуючи те, скільки матчів ви пропустили.
— Складнощі, напевно, будуть. Хоча мені вже не 18 років і я не перший рік в хокеї. І не таке бувало. Що стосується гри «Ак Барса» – старт у нашої команди вийшов млявим. Може, через те, що на той момент хлопці ще від навантажень не відійшли. Зараз же ми виглядаємо пристойно і потужно. Починаємо «розкручуватися».
— Ви підписали контракт з «Ак Барсом» ще за Білялетдінова.
Як працюється з Крикуновим?
— Я працював з багатьма тренерами старого гарту – і з Тихоновим, і з Воробйовим. І з Крикуновим, до речі, теж. Не в клубі, а в збірній на чемпіонаті світу в 2006 році. Нічого, як багато хто вважає, «надприродного» в системі Крикунова немає. Звичайно, тренер він дуже вимогливий, тут вже не посперечаєшся. І у нас на тренуваннях сміх не лунає, як, мені розповідали, буває у Шуплера в ЦСКА (посміхається). Ми просто працюємо. Особливо на предсезонке були потужні навантаження – дві ударні тижня. Хоча таке відбувається у всіх командах, просто у когось у меншій мірі, у когось – більшою. У нас же, звичайно, без тягання покришок не обійшлося.
— Кажуть, що далеко не всім хокеїстам такі заняття до душі …
— Теж був з цього приводу багато чув. Зізнатися, я очікував гіршого (сміється). Але начебто б нічого, протягнув. Ми всі працюємо на результат, у кожного тренера є свої хитрощі. І кожен по-своєму команду заводить. Звичайно, іноді Володимир Васильович створює тиск. Може висловити невдоволення у відкриту, не підбираючи слів.
— І може покритикувати хокеїстів. У тому числі, і лідерів …
— Він не лицемірить, а це великий плюс. Що думає, те, і говорить. А то, знаєте, як буває … Тобі будуть посміхатися, робити вигляд, що все добре, а на наступний день можуть сказати, вибач, мовляв, ти нам більше не потрібен.
— Може Крикунов, припустимо, посидіти, поговорити з гравцями за життя?
— Дивлячись у якій обстановці і з ким. Звичайно, між ним і нами є дистанція, і в цьому нічого дивного немає. Але ті хлопці, які працювали з ним протягом кількох років, розповідали, що він може і по душах поговорити. З тими, кого знає добре.
— З боку здавалося, що Ржига, з яким ви працювали в «Атланті» у попередньому сезоні, хотів бути для своїх підопічних іншому. Це так?
— Не зовсім. Його можна назвати тактичним психологом. Коли треба, він «притискав» як слід, а коли відчував, що хлопцям потрібен емоційний сплеск, застосовував хитрості – і нам це дуже допомагало. Хороший, звичайно, вийшов сезон. Команда у нас була просто клас. Шкода, що вона розвалилася. Напевно, і догляд Ржиги якимось чином на це вплинула. Що стосується мене, то, крім пропозиції від «Атланта», було ще від СКА … «Атлант» ж зараз зовсім інший: біля керма новий тренер. Поки про їх грі складно щось говорити. На мій погляд, поки вони виступають середньо.
— За свою кар’єру ви грали лише за два клуби: cемь років віддали ЦСКА і п’ять – «Атланту». Швидко адаптувалися до нових умов в Казані?
— Тут створені чудові умови і для хокеїстів, і для їх сімей – тільки грай. Все б добре, якби дружина, дочка і син були поруч зі мною завжди. Марії, звичайно, важко. Доводиться адже жити на два міста, тому що дружина дуже багато працює. У неї своя школа фігурного катання, графік щільний – по два тренування в день. Тому ми і вирішили розділитися. З нею живе донька Саша, а зі мною – син Влад. Він ходить в садок і в хокейну школу.
— Хочете, щоб пішов вашими стопами?
— Звичайно. Йому зараз майже п’ять років, нарешті, я поставив його на ковзани хокейні. А то до цього він у нас вже пробував кататися на фігурних, у Маші в школі. Як всі хлопці, воротарем бути не хоче. Та й захисником теж. Голи хоче забивати.